Основна мета розповсюдження брехні є дискредитація публічних осіб, шляхом зведення наклепу, а також введення в оману громадськості щодо певних фактів.
Мета брехні — сформувати у людей потрібне автору брехні бачення певних фактів.
Деякі негідники вважають себе журналістами, бачать себе майстрами пера, які майстерно і витончено подають свою версію подій, яка у разі офіційних претензій одразу називається «оціночним судженням». Судова система часто неспроможна захистити права потерпілих від публічної брехні, натомість публічне спростування поширених неправдивих даних в сукупністю з реалізацією додаткових заходів, дає можливість викрити брехню та зробити її нікчемною в очах громадськості.
Згідно статті 30 Закону України «Про інформацію», ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб’єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов’язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
Разом з цим, слід мати на увазі, що судова система далеко не завжди, належним чином кваліфікує оціночні судження, тому в таких випадках краще заручатись додатковими доказами щодо характеру поширеної інформації.
Судова практика визначає відмінності оціночного судження від твердження, яке варто використовувати у юридичних процесах захисту від поширення неправдивої інформації. Зокрема на думку Верховного суду України, слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. Що ж стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати, і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Аналогічно рішенню Європейського суду з прав людини від 25.03.2005 у справі «Українська Прес-Група” проти України». У своїй практиці суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції (рішення у справі Lingens v. Austria, стор. 28, § 46). Однак навіть якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (рішення De Haes Gijsels v. Belgium, стор. 236, § 47).
Таким чином, ключовим у віднесенні висловлювань до тверджень, і відмежування їх від оціночних суджень, є належність таких висловлювань до певних фактів, що мають місце в дійсності, і можуть бути перевірені.
